Збірка поезій

Зоя Смалійчук-Сабадах “Голуб я та”

 

 

Радійте усьому живому, що є на землі;
Життя у нас одне.
Живем ми на одній планеті
Й для нас усіх усе єдине:
Одна земля і сонце для нас одне,
Зелений ліс і шумисті ріки,
І небо для нас голубе.
То ж лишиться це все нехай навіки.

 
 
Звірина атестація
У лісі темному, в гайочку,
Вовки зібралися ягнят атестувати.
Ягнята всі принишкли у куточку,
Кого ж то першим будуть визивати?
–  Є тут ягнятко поміж вами,
Що широко рот свій розкрива,
Нас ганьбить воно словами,
І присадити вже його пора.
Так от, з усіх ти найдурніше. – 
Себе ж бо вигородити треба. 
І давай його в своїх очах принижувати,
А воно вже й голову повісило, дурне.
Розуму вовкам не треба прибавляти,
Вони без нього  й так розумні,
Поспитай про це ти у ягняти,
Дурне воно, а слова його мудрі.

 
 
Моя зірка
Світи, світи, моя зоре,
На всю Україну,
А як буду на чужині,
До тебе прилину.
Я прилину, приголублю,
Моя сива нене,
Як же тяжко, як же сумно,
Що відходиш від мене.
Для мене дала ти
Свою мову солов’їну
І заповідала, щоб її плекати,
І цю мову пронесу я 
Через всю Вкраїну. 
А як зірка вже погасне,
Отоді спочину.

 
 
Сім смутків 
До схід сонця уставала,
Росою вмивалась,
У гайочку раненько 
Долю виглядала:
Чи прийдеш ти чорнобривий,
А може русявий.
Сядем разом у гайочку
Й пісню заспіваєм:
Ой росла я в батька й неньки,
Та й не знала долі,
Ой прийди ж ти, мій миленький,
Й забери з неволі.
– Ось знайшов я уже, мамо,
Дівчину вродливу.
 Будем, будемо всі разом 
Засівати ниву. –
Та недовго тій дівчині
Прийшлося радіти –
Ось відразу по весіллі
Й хату розділили.
 -А що нива це не ваша,
Свою треба мати. –
І прийшлося вже невістці
Та й засумувати.
Тяжко, важко сумувала,
Як мара ходила…
Ось уже й невдовзі
Сина народила.
 
 
Й зацвіла вже біля нього,
Мов тая калина.
Як змогла би, то для нього 
Небо прихилила б – 
Це ж воно, моє серденько,
Моя ж це дитина.
А свекруха вже невістці
Стала дорікати,
Що невістка ох й лінива,
І не вийде з хати.
Що не вийде, і не гляне 
на чужу вже ниву.
Її милий, чорнобривий
Чужу ниву засіває, 
Й на свою дружину
 скоса поглядає:
– Іди, іди в світ за очі
Із моєї хати,
Бо тобі приходять інші
Ниву засівати. –
І тепер уже серденько
Неначе десь ділось:
–  Ой прийми ж ти мене, ненько,
У свою родину. –
Зайшла в рідну хату, 
Та й заголосила…
І невдовзі з двома дітьми 
Назад шкандибала…
Прийшла в чужу хату
 
 
Та там і зосталась.
А діточки вже щебечуть
У своїй ж бо хаті,
І ось  вже й надвечір
Прийшов рідний тато.
Своїх діток та й не бачить:
– Що ж то за дружина,
Що її із хати
Вигнала рідна мати? –
Ось тепер прийшлось біднязі
Сім смутків відбути:
Перший смуток – то за матір,
Що її дитина
Живе в злагоді в свекрухи
Й милого не кине.
Другий смуток – за свекруху,
Щоб її слова  не були лукаві,
Що «дітей чужих не гнівить ніколи».
Третій смуток – то за сина,
Щоб батьком гордився,
Як зустріне на дорозі,
Щоб йому вклонився.
Четвертий смуток – за другого сина,
Щоб згадав і рідну матір
І свою родину.
П’ятий смуток – за милого свого.
Щоб хотів в житті своєму
Чогось хоч одного.
Шостий смуток – за його подругу,
 
 
Зав’язала щоб ту дружбу 
По другому кругу. 
Сьомий смуток – за свою недолю,
Мужньо стерпіти всі кривди
Щоб зустріти долю.
* * * 
Ось привів уже до хати 
Син собі дружину:
– Прошу, прошу, рідна мамо,
Та й благословити. –
Ну, а ненька тая рідна
За старим законом
Промовила все дослівно
Й цілувала ікону.
А що діти то вже мирно 
Стали поживати,
Як побачить то вже мати,
Аж від болю скрикне.
– Що ж болить вам, моя ненько, 
– Невістка питає. 
– То й моє уже серденько наче вилітає.
Може, щось у господарстві 
Помогти, вам, мамо?
–  Ось сьогодні в мене кров ішла із рани…
–  Ой, ой рідна нене, чому ж ми не знаєм?
–  Хоч я буду і вмирати, 
ніколи вам не дам знати. –
 
 
Та й не зайшла уже невістка
До її вже хати.
А свекруха вже буркоче,
Й сина намовляє:
–  Що ж у тебе за дружина,
Що мене не знає. –
Ну а її чоловіка
Немов підмінили.
І не та уже дружина
І не той вже милий…
* * *
Ой пішов вже мій миленький
У ліс і у поле,
Загубив своє серденько
Й не знайде ніколи.
В лісі краще веселитись,
Русалок доволі:
Краще вже й не повернутись
До рідного дому.
А русалка залоскоче,
Приспить і покине.
А як ворон заскрегоче – 
Так усе і згине.
І так солодко йому
У сні тім блукати,
Що й забуде свою милу,
І рідную хату.
І щодня вже та русалка 
 
 
Біля нього впадала,
Із його серденька
Кров все попивала.
Він тепер усе по лузі
Серденько шукає,
І своїй уже подрузі 
Доленьку ламає.

 
 
 
 
***
Виникло запитання: «А як, в силу яких 
обставин ми можемо змінити свою долю?» 
Відповідь єдина і однозначна – тільки 
звертаючись до нашого Бога
Тільки ти
Я тобою живу,
І без тебе вже жити не можу.
Я за тебе Господа молю,
І я вдячна за милість цю Божу.
Тільки ти, тільки ти, тільки ти.
Через тисячу літ тільки ти,
Не померкни ж ти, зірко моя,
Тільки ти, тільки ти, тільки я.
Я до тебе іду, я до тебе спішу,
Ти єдиний, єдиний, єдиний,
Це є поклик душі,
Ти мій милий, мій милий, мій милий.
Є на світі блаженство,
Що душа так співає і мліє,
То ж нехай вона вічно,
Співає, цвіте і радіє.

 

 

 

 

{jcomments on}
 
 
 

 

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх