alt

Дивосвіт Іванни Піхун.

 Перші мої дитячі вірші були про мене із моєю маленькою сестричкою, Піхун Марією.

***
Дві дівчинки-сестрички

Гуляли по дворі.

До них злетіли дві синички

І білі журавлі.

Зайча прибігло з лісу

З морквинкою в руці.

Хотіло пригостити

Дівчаток навесні.

***
Падали сніжинки,

Падали пушинки

На маленькі щічки

Моєї сестрички.

Сіли на санчата –

І гайда гуляти!

Летимо ми з гори

До дзвінкої дітвори.

Під час навчання у школі віршувала мало, не відносилась до свого хобі
 надто серйозно. Це продовжувалось до того часу, доки
я не зайняла призове місце у
Всеукраїнському конкурсі «Мій голос віддаю на захист природи»
в номінації «Екологічні гасла» в 2008 році.

Відтоді стала приділяти написанню віршів більше часу.

Під час навчання В Дубенському коледжі РДГУ мої вірші публікувались
тричі в місцевому альманасі «Зорі народжуються на землі»
в 2009 , 2010 та в 2012 роках.

На даний час працюю у дошкільному
навчальному закладі ” Веселка”с.Спасів 
та  заочно навчаюсь у РДГУ.

В моїй колекції є вірші на різноманітну тематику.

Мій вибір професії вчителя початкових класів, змушує приділяти достатньо уваги
і написанню віршів та загадок для дітей.

Не знаю, що саме мене надихає до віршування, з чого саме черпаю натхнення,
просто у деякий момент у голові з’являється ідея, і процес написання вірша йде сам по собі.

Посилання на власну групу з віршами https://vk.com/poetry_ivanna_pihun

alt

 

***

Як це для жінки чекати солдата ?
Лист не напишеш, немає адрес…

Їх не доб”єшся в наш час в військоматі.
Вірить лишилось й чекати чудес.

Серце ледь б”ється… не в зоні мобільний…
Звістки чекаєш не день – місяці!
Жила любов, коли був він цивільним,
Й зараз любов, коли зброя в руці.

Палять до болю і спогади й фото…
Ночі безсоння… все валиться з рук…
Їх тисячі там, на східному фронті…
Нас тисячі, хто чекає їх тут.

Не пересилиш ні сліз, ні тривоги.
Розпач бере, як не явиться в сни!
Скільки ще буде між нами дорога?
Тиждень чи місяць? Чи час до весни?

Хочеться рідні почути вже кроки
І те, як зве тихо так на ім”я…
Марші воєнні стрекочуть сороки,
Роситься кров”ю багата земля.

Гірше немає ніж просто чекати 
Й Бога молить, щоб зостався живий!
Хочеться навіть самій зброю взяти
І позабути, що вчили “Не вбий”.

Як сил знайти, щоб це все пережити,
Всю ту пільму, що війна прирекла?
Знову зустрітися і долюбити,
Щоб в Україні мир й воля була.

Як це, для жінки чекати солдата?
Жити, терпіти й не падати духом?
Бога молити, щоб зброя й граната
Не зачепила твого відчайдуха.

***

Наш час
Давайте жити, доки ще живі,
Допоки є в запасі порох й сили.
Потрібна карта – завжди в рукаві,
Ходи чужі осилиш всі відбити.

Давайте зробим музику гучніш!
І заспіваєм, плюючи на ноти!
Бо це – наш час, наш день і ніч,
Та байдуже, якщо хтось проти.

Давайте крикнем голосно, щосил – 
“Так, я живу!” й вдихніть на повні груди.
Нехай крутий попереду є схил,
Нехай прикрили шлях на нього люди.

Давайте сміхом струшувать золу
Із душ людей, що живучи, поснули.
Ми нагадаєм всім, хто вже забув,
Що жити требе так, щоб нас почули.

Давайте мрію втілювать в життя,
І, навіть ту, що до небес висока!
Ми збережемо теплі почуття,
Хай кажуть інші – “доля так жорстока”.

Давайте жити, доки ще живі,
Допоки порох й сили є в запасі.
Життя одне й долі в нас не дві,
Хто зна, як ми обмежені у часі.

   ***

Раптом так тихо зробилось в моїм світі без тебе…
Чи я розучилась самотньо ловити зірки?
Ти уже необхідність, моя безкінечна потреба,
Без тебе і з цукром мій чай нереально гіркий.

Уже перестала себе розуміти без тебе…
Бездумно слідкую за ритмом годинника стрілок.
Вже сонно зів”яли у вазі твоїх квітів стебла,
Чи їм без води і уваги самотньо і мілко?

До ранку не сплю я і книги читаю без тебе…
Повсюди складаю ім”я твоє з знаків і літер.
Заснути не дасть, бо стукоче так серце між ребер,
Без тебе у серці лише мої рими… і вітер.

Так пусто й самотньо мені, надто зараз, без тебе…
Моя ти проблема, та, смішно, і вихід із неї!
Складається вірш на давно вже розписану тему,
Про ніжну любов, що на піку і у апогеї.

В душі, у куточку, лишаю я крісло для тебе…
Не зможе ніхто і нічого це місце зайняти.
Що можу нового додати в цю тему від себе?
Лиш це – не дозволю тому, що між нами, вмирати.

***

Я в очах твоїх побачила більше світла, ніж у сонці.
У руках твоїх знайшлося більше жару, ніж в вогні.
Я лечу до тебе. Серце вже не втримати в долонці,
Бо нам, навіть, ніч малює наш портрет на всій стіні.

На чекання розпустила два життя і сотні років,
Не одні зламала крила, я у пошуках твоїх.
Стільки пройдено… лишилось подолати кілька кроків,
Які досі розділяли мої мрії від твоїх.

Лиш півподиху лишилось, щоб завершити розлуку,
Ще зосталася між нами тільки тінь від чужих крил.
Попрямуємо до щастя, обігнавши швидкість звуку,
Забіліє там на вітрі рідний шовк наших вітрил.

Я в очах твоїх відчула, теплоти більше, як в сонця,
У руках твоїх знайшовся рідний мій і милий дім.
Там розгледіти вже можна крізь відчинені віконця, 
Як мене ти обіймаєш, як обходимось без слів.

***

Тату, я все ще та, тільки виросла,
Не біжу я до вас лікувати побиті коліна.
Трішки інша, але все ще та, я не зникнула!
Все ще ваша, я та, що родилась за сина.

Мамо, знаю, років уже стільки відлинуло…
У шафі старій лежать досі маленькі всі плаття.
Нам і зараз так легко в минуле дитинство поринути,
І згадати всі банти, ляльки і купальське багаття.

Ми з сестрою ще ті, розбишаки, хоч й виросли,
Ви скажіть, як колись, жартома – “Ну, куди вас подіти!”
Роки так багато поклали, і більше ще винесли,
Та незмінне одне – завжди будем вертатись й любити.

Вдвох подивитесь, й скажете, наші дідусі й бабусі,
Якби бачили нас то безмежно гордились й пишались…
Вони глянуть на нас із-за хмар у прозорому дусі,
Як змінились ми всі і якими ми стали.

Мамо, тату, все ще ті, тільки виросли,
Самостійні й дорослі такі уже стали в вас діти.
А роки так багато поклали, і більше ще винесли,
Та незмінне одне – вас завжди будем щиро любити.

***

Присудить доля справедливий вирок
Тому, хто сам собі присвоїв роль судді.
Усі ж бо знають, що долі властиво
Міняти, зрідка, круто полюси.

Відмітить твердо геть усі провини
І тих, хто каже, що він без гріха.
Якщо не можеш жити, як людина,
Тобі присвоять титул простака.

Просіє доля тих слова крізь сито,
Хто зводить наклеп, інших очорня.
Ті, хто давно розбив своє корито,
До інших лізуть, з заздрощів, в життя.

Розвіє в часі всі пусті розмови,
Всі підлі спроби і гіркі слова
Ось тих людей, хто випив стільки крові.
За це вони свою проллють сповна.

Вернуться з часом усі гострі стріли
І лише в той бік, хто їх сам пускав.
Тоді подумають, для чого так вчинили,
Робить на зло ніхто не заставляв.

Роки безжально так все відзеркалять, 
Що всі прокльони, яд ввесь і плітки
Впадуть у душі тих, хто їх пускає,
У їх адресу, а не навпаки.

Присудить доля справедливий вирок.
За все в житті прибуде і воздасться.
Лише не треба наробить помилок,
До цих людей не варто опускаться.

***

Приручаєш до себе, як котика,
Поцілунками, ласкою, ніжністю…
Щось шепочеш і гладиш животика,
Полониш почуттями й грайливістю.

Ти приманюєш голосом солодко
І в мені розганяєш невпевненість.
Полюбила і “сонечко” й “золотко”,
Бо вони додають більше єдності.

Ти цілуєш, як вітер, так, граючись…
Ну а я лоскочу тебе віями.
Ми сузір”я шукаєм, всміхаючись,
Й сокровенними ділимось мріями.

Приручаєш до себе, як котика,
Крок-за кроком довірою й ласкою. 
Вже не можем без свого наркотика,
Я – тобі, ти – мені став вже часткою.

***

Як в морі глибокім, в тобі
ПОТОНУЛА…
В очах, у душі загубилась,
ПІРНУЛА…
В тобі я розтала й не бачу
УТРАТИ,
Ніхто не знайде, коли прийде ШУКАТИ.

Як у темних хащах, в тобі
ЗАГУБИЛАСЬ…
В цілунках безслідно навік
РОЗЧИНИЛАСЬ…
В тобі, як у морі, по краплі 
ГУБЛЮСЯ,
Уже не пручаюсь, уже 
НЕ БОЮСЯ.

Як Тесей в лабіринті, в тобі я 
БЛУКАЮ…
Чи вибратись хочу? Чи варто?
НЕ ЗНАЮ…
Згубила в тобі своє серце 
І ВОЛЮ,
Та, знаєш, щаслива, притягує
ДОЛЯ.

Як в моря глибинах, в тобі я 
КУПАЮСЬ…
Ти – мій, я – твоя і ні в чому 
НЕ КАЮСЬ…
Тону у тобі… та й і ТИ В МЕНІ
ТОНЕШ…
Не знайдеш спасіння й нічого
НЕ ЗРОБИШ.

***

Хотіла б я якось уранці проснутись ворожкою,
Щоб кожну хвилину і мить – завжди знати де ти.
Тоді я у їжу твою щастя кидала б ложками,
Тоді я фортуну і радість мастила б в торти.

Хотіла б я якось уранці проснутися ковдрою,
Щоб ти замість неї крізь сон обіймав лиш мене.
Щоб сонце всміхалось й промінням ховалось за шторою,
Щоб був у нас час, й з теплом щастя земне.

Хотіла б я якось удень обернутись на ластівку,
Щоб завжди летіти мені по твоєму сліду.
Щоб завжди разом були, тому, як наслідок,
Розквітла любов наша сильна у буйнім цвіту.

Я тінню твоєю хотіла б зостатись увечері
І мирно заснути до ранку у твоїх ногах.
Хотіла б в повітрі літати так легко над плЕчами,
Хотіла б почути надію у тихих словах.

Хотіла б для тебе вночі якось стати я зорями,
І всі освітити для тебе майбутні шляхи.
Життя наше вміру солодке і в міру посолене,
Та коли ми разом – нещастя не мають ваги.

Хотіла б так якось для тебе я стати Вселенною,
Бо в моїх очах ти давно все затьмарити встиг.
З тобою виходим далеко за рамки буденного,
За руки узявшись, пройдемо немало доріг.

Ніяка не русалка, не мавка, не серена…
Мій голос не чарує, не манить, не держить.
Не треба мені слава й заповнена арена,
Нікого не збираюсь навіки полонить.
***
Ніяка я не зірка, принцеса і не фея.
Не маю цих казкових ні титулів, ні звань.
Не квітка – не ромашка, не роза й не камея,
Не витримаю з ними ніяких порівнянь.

Ніяка не цариця, не ангел, не богиня…
Не маю ні корони, ні храмів-колісниць.
Вирує кров у венах звичайна, а не синя,
Немає у екскорті метеликів й синиць.

Тоді, коли проходжу, не падають у ноги,
Не потребую лесті й безглуздих поклонінь.
Ніяка не чаклунка з далекої дороги,
В кишенях не ховаю ні душ, ані спасінь.

Не діва та казкова… Проста я. Я звичайна.
І німб над головою у мене не висить…
Із плоті я і крові, ніяка не хрустальна,
Тоді, коли ударять, буває й заболить.

Зі мною час – не казка, і небо не безхмарне.
І від землі на крилах тебе не відірву.
Мене ніщо не змінить, усі геть спроби марні,
Зі мною не потрапиш у мрію наяву.

Словам усім і діям я не даю пояснень…
Сама, бува, не знаю, що далі натворю.
Нікого не тримаю, бо не потрібен в’язень…
Мене ніщо не змінить, такою залишусь.

Ніяка не русалка, не мавка, не серена…
Мій голос не чарує, не манить, не держить.
Зі мною час – не казка. Лиш рими і терена.
Проте, життя зі мною цікаво пролетить.

alt

***
Не варто ніколи залишити спроби
Змітити все в краще, дійти до мети.
Усе не вдається лиш тим, хто не робить!
І хто не рушає – не зможе дійти.

                                                      Автор: Іванна Піхун                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

Схожі записи

Почніть набирати текст зверху та натисніть "Enter" для пошуку. Натисніть ESC для відміни.

Повернутись вверх